Шановні батьки, бабусі, дідусі!
Одна з прописних істин стверджує, що слово – то є велика сила. Злим, насмішливим словом можна нанести важку душевну рану, яка, можливо, буде мучити людину багато років. Водночас добрим, ласкавим словом можна вилікувати невидимі душевні травми і надихнути на великі звершення. Багато людей не замислюються над цим, з легкістю «обдаровують» навколишніх прізвиськами, глузують з їх недоліків, одним словом, заставляють переживати тих, до кого звернені ці некоректні «знаки» уваги. Дорослим важко залишатися спокійними в такій ситуації, що вже казати про маленьких дітей. Відомо, що дитяча психіка дуже вразлива, тому дитячі комплекси можуть стати причиною проблем вже у більш дорослому віці.
Вашій увазі пропонується казкова історія, в якій означена проблема висвітлюється в незатійливому сюжеті, який зрозумілий дітям дошкільного віку. Виберіть вільну хвилинку для того, щоб прочитати цю казочку і обговорити її зміст за поданими питаннями. Разом з дитиною поміркуйте над вчинками звірят, проаналізуйте їх поведінку з позиції «можна – не треба», придумайте свій варіант продовження цієї історії, зробіть висновки. Допоможіть дитині зрозуміти одну з найголовніших істин, з якої ми почали цю розмову.
Бажаємо успіхів!
Камінь на серці.
Їжаченя Лаврик і цього літа приїхав до бабусі і дідуся на всі канікули. Він був жвавим, допитливим і товариським їжаченям, тому мав немало друзів. Проте нещодавно Лаврик почав виділятися з-поміж інших звірят у школі тим, що став носити окуляри. Справа у тому, що їжаченя почало бачити все гірше і гірше, от і приписав йому лікар окуляри. Лаврик спочатку розгубився, потім соромився їх надіти, проте лікар – пан Дятел – став йому доводити, що це необхідно і без окулярів ніяк не обійтися. Що залишалося робити Лаврику? Отож він почав носити окуляри і завдяки їм став бачити набагато краще. Мало-помалу він сам і все його оточення звикли до окулярів.
І ось нарешті настали омріяні літні канікули і Лаврик обійняв своїх бабусю і дідуся, які так на нього чекали. Наступного ранку до їх оселі завітала ціла зграйка їжаченят – друзів і подружок Лаврика. Бабуся і дідусь радо відпустили онука пограти і Лаврик прихопив із собою новенький подарований футбольний м’яч.
- Привіт усім! Як я скучив за вами! – звернувся до друзів Лаврик. – пропоную пограти у футбол!
- Ура! – почулося звідусіль.
По дорозі до майданчика їжаченя Жорик поцікавився:
- А чого ти в окулярах?
- Так порадив лікар,- зітхнувши, відповів Лаврик.
- У тебе тепер якийсь не звичний вигляд, - продовжував Жорик, - на цілих два ока більше, ніж у нас, - хіхікав він і далі.
В цей момент їжаченя Голочка смикнула Жорика за лапку, бо помітила,що
Лаврик почав ніяковіти і червоніти від почутого.
Так вони дійшли до ігрового майданчику і почали гаряче домовлятися про те, хто в якій команді буде грати та саме ким буде. Лаврик опинився в команді Жорика і став воротарем. Їжаченя Хитрячок взяв свисток і зробив поважний вигляд – він став суддею. Коли Хитрячок щосили засвистів, м’яч ніби ожив і почав неймовірно швидко стрибати по галявині, тому що маленькі футболісти з обох команд відчайдушно намагалися переграти суперників і забити гол у ворота іншої команди. Першого гола забила команда Лаврика. Але радість перемоги швидко минула, тому що їжаченя Ласунчик вдарив по м’ячу так майстерно, що Лаврик хоч і підстрибнув, але відбити м’яча не встиг. Суддя засвистів і оголосив новий рахунок: «1 : 1». Коли Лаврик обтрушував колінця, до нього підбіг розлючений Жорик і зафиркав:
- Тебе для чого поставили на ворота, окулярику? Через тебе ми можемо програти!
Лаврик винувато подивився на Жорика і той помітив, що очі друга
закліпали дуже-дуже часто.
- Що сталося? – поцікавилася Голочка, яка підбігла до них у цей момент.
- Я не підведу більше команду, обіцяю! – тихо промовив Лаврик.
- Та нічого страшного, це ж тільки гра! – заспокоїла його Голочка. – А що з твоїми очима?
- Та так, порошинка в око потрапила, - відповів Лаврик.
Тут почувся черговий свисток і гра продовжилась. Лаврик додержав свого слова і гра закінчилась з рахунком «1 : 2» на користь його команди.
Звірята, награвшись досхочу, почали прохати Лаврика принести м’яча ще й завтра.
- Я не знаю, - відповів на те їжачок, - мабуть, завтра я буду зайнятий.
- Шкода! – зітхнули звірята-малята.
Вони ще трохи порозмовляли та й почали розходитись. Лаврик, Жорик і Голочка йшли разом, тому що жили по сусідству. Несподіваний поривчастий вітер здійняв по дорозі хмару пилу. Жорик не встиг вчасно відвернутися і відчув, що в ліве око щось потрапило. Він почав терти його, але від того стало лише гірше. Друзі довели його додому, де матуся промила його око, пригорнула і почала розпитувати про те, як він провів час з друзями. Жорик розповів про все, навіть про те, як Лаврик пропустив м’яча і він через це на нього нагримав. Після цих слів матуся серйозно подивилася на сина і запитала:
- Тобі було боляче, коли порошинка потрапила в твоє око?
- Так, мамо! – відповів той.
- А тепер уяви собі, що твої образливі слова – це навіть не порошинки, а цілі каменюки, які потрапили не в око Лаврику, а прямісінько в його серце. І сталося це навмисно, бо ти добре знав, що казав. Як ти думаєш, ось зараз з Лавриком усе гаразд? У нього нічого не болить?
Жорик раптом згадав, як після його образливих слів Лаврик якось неприродньо часто закліпав очима.
- То це не порошинка йому в око потрапила, а мої образливі і злі слова вдарили по серцю! – несподівано для себе зрозумів Жорик. – Що ж мені тепер робити?
- Ну, якщо погані слова можна порівняти з важкими каменями, то слова пробачення – з ліками, - відповіла матуся.
- Я все зрозумів! – прошепотів Жорик, - я зараз повернуся! – і він швидко вибіг з хатки.
ЗАПИТАННЯ ДО ДІТЕЙ:
- Як ви думаєте, через які причини у Лаврика виникли проблеми із зором?
- Чому він спочатку не хотів носити окуляри?
- Що його змусило їх носити?
- Як себе поводили оточуючі?
- Що таке «делікатність»? Кого із друзів Лаврика можна назвати делікатним і чому?
Як ставитись до того, хто має видимі вади, через які виглядає інакше,
